Казки та легенди  про калину вербу

Г. Демченко «Калина»

Колись давно-давно жила в однім селі привітна і ласкава дівчинка. Звали її Калинкою. Дуже вона любила квіти. Навесні, як завжди, Калинка пішла в ліс.
Викопала тоненьке стебельце і посадила його край дороги. А щоб воно росло, носила з криниці щодня воду і поливала. І виросло те стебельце буйним кущем. Іде шляхом подорожній, стомився, піт витирає. Під кущем трава зелена, польові квіти привітно голівками кивають. Пташечки у вітті радісно щебечуть. Сів подорожній перепочити, усміхнувся і сказав: «Спасибі там роботящим рукам, що цей кущ посадили, і тому доброму серцю, що цей кущ викохало!»
Тут кущ ніби від сну стрепенувся, гіллячки напружилися, листячко поширшало. Гульк, і враз він укрився ніжним білим цвітом. Дивиться перехожий, що ж буде далі?
Обсипався цвіт. А замість нього ягоди червоні, як намистинки виблискують. І дивно, в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Прийшла й Калинка до свого улюбленця й здивувалась.

Калинова сопілка

Давно, жила в селі одна бідна родина: батько, мати і син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя й долю шукати. Йшов він йшов, бачить — росте при дорозі на узліссі кущ калини. Сів він під ним відпочивати. А калина так ласкаво шепотить гілочками, наче хоче щось йому розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила калина людським голосом:

Ой, помалу-малу
Юначе грай,
Та не врази мого серденька вкрай,
Мене сестриця зі світу згубила,
В моє серденько гострий ніж устромила.

Коли юнак дійшов до села, він розповів людям про дивну пригоду. А вони повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина.

Бабина дочка, заздрячи красі і працелюбності дідової дочки, убила її і закопала в лісі. На місці, де пролилася кров бідної дівчини, виріс кущ калини. Навесні він зацвітає білим цвітом, улітку — ховає подорожніх від спеки і дощу. А восени і взимку пломеніє червоними кетягами.
         
                                                     Чому плаче  верба 

Стоїть край лісу над ставком, мов сиротиночка, плакуча верба. Часто люди бачили стару вербу під ранковою зорею, з її листочків вранці капали маленькі краплинки води, немовби вона плакала з журби. Старі люди знають про сльози цього дерева.

Жила в селі Одарка — дзвінкоголоса дівчина з дуже живими синіми очима. Працювала вона в пана вишивальницею. В неї були золоті руки. Не одна жінка в селі заздрила рукам і смаку Одарки.

Бувало, піде дівчина в поле, нарве квітів різноманітних, принесе їх у панський маєток, покладе перед собою і почне вишивати з нього візерунки. А коли до кімнати заходив панський син Іван, дівчина найбільше раділа. Панич годинами, не відриваючи погляду, дивився на роботу Одарки. В ті хвилини у дівчини дерев’яніли не тільки руки, а й усе тіло. Після таких зустрічей Одарка майже не могла вишивати.

Вона покохала Івана, але сама собі боялась у цьому зізнатись: він — син пана, а вона — бідна наймичка, вишивальниця. А що для пана її талант? Сьогодні вишиває, комусь радість приносить, а завтра щось на пана найде — зробить з нею, що йому заманеться.

Але кохання не розбирається, де пан, а де наймит. Кожного разу, як тільки з’являвся панич, щоки Одарки пломеніли, а серце мало не вискакувало з грудей. Помітив її збентеження панич і все зрозумів.

Одного разу в неділю пішли дівчата до церкви, залишилась Одарка сама. Аж тут зайшов панич — веселий, напідпитку:

— Ану ж, покажи, що ти своєму панові вишила?

Дівчина стрепенулась, бо вишивала вона портрет Тараса Шевченка, якого так не любили пани. Не могла вона показати панові свою роботу. Той розлютився і хотів силою забрати в Одарки вишиванку, але дівчина схопила її і заховала за пазуху. Розлючений панич накинувся на Одарку, розірвав на ній сорочку і зґвалтував дівчину.

Хотіла дівчина кричати, всім розповісти про вчинок Івана, але побоялась ще більшу біду на себе накликати. Діждалась ночі, вибігла за забір і біля ставка у верболіз заховалась. Довго там проклинала свою долю, обливаючись слізьми. Не витримало дівоче серце такої наруги над її почуттями і Одарка там у верболозі й померла.

А вранці побачили люди над ставком вербу, що звідкись взялася вночі. Підійшли до неї, а з листочків капають краплинки-сльози зґвалтованої Одарки.